Тому що ніколи тебе не вирвеш, ніколи не забереш, тому що вся твоя свобода складається з меж, тому що в тебе немає жодного вантажу, тому що ти ніколи не слухаєш, оскільки знаєш і так, що я скажу,
тому що в цій мові не лишилось жодних нормальних слів, тому що синтаксис, який нас рятував, давно застарів, тому що повіривши одного разу, будеш вірити до кінця, тому що мені саме тепер не вистачає твого імені та лиця,
я не дам тобі жити так, як ти хотіла – мені на зло, ніби я не зупиняв для тебе кров, ніби нічого і не було, я все одно спробую хоча б якось тобі допомогти, я все одно все зіпсую, все одно досягну мети.
Сама подумай – як би я відмовився від твоїх листів? Ти ж розумієш, що я від тебе хотів. Я хотів, щоби все було так, як хотіла ти. Тому доведеться далі писати всі ці листи.
Доведеться змиритися з тим, що все мине. Доведеться не говорити про важливе та головне, доведеться боятись свободи, триматися меж. Щастя не оминеш. щастя не оминеш.
Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці?
Курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай. Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна. Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай – індійський, мов океан, чорний, як власна білизна.
Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти, за те, що проймається спокоєм душі золота матерія. Лежала на теплому спальнику – оголена, мов дроти, тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.
Що по ній залишилось? Якісь борги, які я поволі сплачував, книги і мапи, якісь випадкові друзі, якісь вороги, яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.
Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі, календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись. Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі, і завжди різав обличчя, намагаючись поголитись.
Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава.
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.
вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя
вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба – таврована мов плацкартна постіль
ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри
і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток
вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою
Добре, добре, знищуй листи, стирай номери, пали мости, просто стирай, просто громи, ми вдосталь мали цієї зими. Знищуй коди, знищуй замки, теплі промені серед ріки, знищуй підозри, знищуй сміх, довіра сходила на нас усіх, тому знищуй те, що дісталось тобі, те, що вигадалося в боротьбі, те, що втратилося без жалю, те, що я і дотепер люблю.
Стирай адреси та імена, ти й далі лишаєшся така одна, таких як ти важко знайти, пали ці нікому не потрібні мости, пали книги, пали словники, готельні чортові рушники, постіль зі слідами чорнил, ошмаття прапорів та вітрил, знищуй голос, знищуй слова, ти далі будеш так само жива, знищуй усе, що створила сама. Все буде добре. Триває зима.
Забудь кожен із осінніх домів, забудь усе, що я умів, забудь усе, що вміла ти, пали ці обірвані мости, випалюй сліди поразок і втрат, раптом захочеш повернутись назад, раптом згадаєш собі ще раз, після всіх проклять і образ, як добре було, як нестерпно було, як тебе нищило і вело, як це торкалось твоїх основ, як просто все це почати знов.
Тому краще знищуй, краще пали, неважливо хто, неважливо коли, неважливо навіщо, неважливо з ким. В тебе попереду ще стільки зим.
Народився 1974 року в Старобільську на Луганщині, закінчив Харківський педагогічний університет. Один із найпомітніших голосів сучасної української літератури, відомий насамперед як поет, а також прозаїк, перекладач і лідер гурту «Жадан і Собаки». У поезії часто звертається до життя пост-радянських міст, їхніх маргіналів, молодіжних субкультур, тем війни, пам’яті та ідентичності. Його вірші поєднують розмовну інтонацію з музичністю, а образність — із документальною точністю. Автор збірок «Генерал Юда», «Цитатник», «Вогнепальні й ножові», «Життя Марії», «Псалми авіації» та інших. Перекладає сучасну німецьку, польську, американську поезію, зокрема твори Чарльза Буковскі та Анджея Стасюка. Лавреат численних літературних премій, зокрема Премії миру німецьких книготорговців. Його творчість відіграла значну роль у формуванні нової хвилі української літератури після 1990-х років. Жадан також активно виступає з концертами та літературними читаннями, співпрацюючи з музикантами.
Step-by-step learning, voice recordings you can share, and review reminders.
