Перші дні листопада

Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу?

Третя по обіді. Суха осінь. Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно. Світло таке легке. Вона четвертий день у дорозі. Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно — поправлятиму ковдру. Якщо буде холодно — причинятиму вікна. Спробую перехитрити її застуду невиліковну. Я сам усе це вигадав, вона ні в чому не винна.

Як я її залишу? Незабаром почнеться вечір. Швидко стемніє, повітря остигне. Краще вже охоронятиму її речі. Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату, раптом птахи почнуть битися в стіни, раптом дерева обступлять її й поведуть на страту, раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене, раптом забуде все, що говорила до цього, раптом серце її, золоте й шалене, буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами. Хай її нинішні сни перетечуть у колишні. Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає. Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини. Сидить, нервує без потреби. А вона не прокидається лише з тієї причини, що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі. Холодні ріки, незнайомі люди. Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.