Перші дні листопада — Summary

Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу?

Третя по обіді. Суха осінь. Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно. Світло таке легке. Вона четвертий день у дорозі. Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно — поправлятиму ковдру. Якщо буде холодно — причинятиму вікна. Спробую перехитрити її застуду невиліковну. Я сам усе це вигадав, вона ні в чому не винна.

Як я її залишу? Незабаром почнеться вечір. Швидко стемніє, повітря остигне. Краще вже охоронятиму її речі. Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату, раптом птахи почнуть битися в стіни, раптом дерева обступлять її й поведуть на страту, раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене, раптом забуде все, що говорила до цього, раптом серце її, золоте й шалене, буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами. Хай її нинішні сни перетечуть у колишні. Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає. Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини. Сидить, нервує без потреби. А вона не прокидається лише з тієї причини, що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі. Холодні ріки, незнайомі люди. Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Toon het hele gedichtGedicht inklappen

Learn Poems app

Try the Learn Poems app

Everything from the website trainer, and more: new exercises, voice recording and sharing, reminders, quick review.

Перед нами сцена ожидания в пустой комнате. Мужчина сидит у кровати, где спит уставшая с дороги женщина. Он наблюдает за её сном в чужом городе, и его гложет одна мысль: как он сможет её здесь оставить? Он хочет оберегать её — поправлять одеяло, закрывать окна, греть её раны — но понимает, что это ненадолго.

Его тихую тревогу сменяет поток почти панических образов: комнату затопят реки, деревья поведут её на казнь. Страшнее всего — мысль, что, когда он уйдёт, она его забудет, а её сердце будет биться для кого-то другого. Но ирония в том, что она, возможно, не просыпается как раз потому, что боится не увидеть его рядом.

Это стихотворение о хрупкости близости, о страхе разлуки и о том, как холодный осенний мир («з льоду й сталі») обступает двоих людей, которые больше всего боятся, что всё так и останется — и что всё навсегда кончится.

Lees ook

Meer van Сергій Жадан

Alle gedichten
AngstigСергій Жадан

* * *

Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці?
AngstigСергій Жадан

* * *

вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя
PeinzendСергій Жадан

Варшава

З травневих верлібрів, дощів і полюцій Ми завжди виходимо якось миршаво. Дитинко, ми наслідки цих революцій. Поглянь, як нам світить зогнила Варшава.