Варшава

З травневих верлібрів, дощів і полюцій Ми завжди виходимо якось миршаво. Дитинко, ми наслідки цих революцій. Поглянь, як нам світить зогнила Варшава. Бо сонце щоночі тіка до Європи. Бо привид страху ще блудить тілом. Дитинко, отут ти навряд що поробиш, якщо це бажання ще не відлетіло. Бо маєм лиш воду, з долоні випиту. Зростають цвяхи поміж пальців предтечі. І патологічна відсутність Єгипту унеможливлює спробу втечі. Це певно посіяна в нас ущербність — потреба шляху, до якої звикли. Тому безпроблемно сприймаються щебінь, розбиті дороги й старі мотоцикли. Попереду нас не чекають, дитинко, зневага батьків чи народна пошана. Хоч завжди існує кінцева зупинка, повір, що навряд чи то буде Варшава. Бо, розумієш, зіпсовані крани не відповідають за воду пролиту. Ти мітиш йодом отримані рани, ти сонно читаєш нічну молитву: Зійди, освято, на все, що робили, на все, що значили нечутним ліком... Мої долоні, мов дві рибини, спрагло тиснуться до мокрих вікон.