Лирический герой говорит с кем-то близким, называя его «дитинко». Они — поколение, выросшее после революций, чувствующее себя изношенным и ущербным. Их мир — это мир разрухи: щебень, разбитые дороги, старые мотоциклы. Даже солнце, кажется, убегает от них в Европу. Варшава здесь — символ недостижимого Запада, света, который уже «зогнив», то есть тлеющий, испорченный. Герои обречены на бесконечное движение по этим плохим дорогам, потому что иначе не умеют. Побег невозможен — его блокирует «патологічна відсутність Єгипту», то есть даже мифической земли обетованной нет. Остаётся только смиренная, усталая молитва в ночи и жажда — как рыбы, прижавшиеся к мокрому стеклу. Стихотворение пропитано горечью, усталостью и ощущением тупика, в котором нет ни славы, ни осуждения, а только привычка к пути без конечной цели.
Варшава — Summary
З травневих верлібрів, дощів і полюцій Ми завжди виходимо якось миршаво. Дитинко, ми наслідки цих революцій. Поглянь, як нам світить зогнила Варшава. Бо сонце щоночі тіка до Європи. Бо привид страху ще блудить тілом. Дитинко, отут ти навряд що поробиш, якщо це бажання ще не відлетіло. Бо маєм лиш воду, з долоні випиту. Зростають цвяхи поміж пальців предтечі. І патологічна відсутність Єгипту унеможливлює спробу втечі. Це певно посіяна в нас ущербність — потреба шляху, до якої звикли. Тому безпроблемно сприймаються щебінь, розбиті дороги й старі мотоцикли. Попереду нас не чекають, дитинко, зневага батьків чи народна пошана. Хоч завжди існує кінцева зупинка, повір, що навряд чи то буде Варшава. Бо, розумієш, зіпсовані крани не відповідають за воду пролиту. Ти мітиш йодом отримані рани, ти сонно читаєш нічну молитву: Зійди, освято, на все, що робили, на все, що значили нечутним ліком... Мої долоні, мов дві рибини, спрагло тиснуться до мокрих вікон.