Ліна Костенко

Здається з нами щось уже не те... І навіть люди, місто й камні, Щось прошепоче – Те усе святе У що ти вірив – згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці, Як вода, зачерпнута відкритою рукою, А на лодоні лиш краплинки сну, У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса, Що ми не здатні піднести, Роздавить вас, навіщо йти Навіщо тратити надію, У те усе, що нам святе, Скажи мені і я повірю, Та все ж із нами щось не те....

Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час. Я вже забула. Не моя провина,– то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина!

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.

Все більше на землі поетів, вірніше – тих, що вміють римувати. У джунґлях слів поставили тенета, але схопити здобич ранувато. Зайці, папуги, гнізда горобині… Великий щебет, писк і цвірінчання – таке, що часом хочеться людині поезію шукати у мовчанні. Хай метушиться дріб'язок строкатий, міняє шерсть залежно від погоди… Поете, вмій шукати і чекати! Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хту купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче.

– А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо, – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така? Як твоє ім'я? Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претенсій нема до Долі – моєї обраниці.