Василь Симоненко

От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі! Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе! Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе… Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих.

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс. І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо.

І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс, І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах.

І, захолонувши у дивній грації, Зітхають свіжістю дівочою акації, Вітрами обціловані до ніг…

А я дивився, серце розривалося: Ну що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.

До двадцяти бунтуєму завзято, Шукаєм правди, кленемо брехню І віримо, що нашому огню Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити, В житті своє покликання знайти. Яка хороша й нерозумна ти, Наївна, мила юність неумита!

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні, І ми стаєм холодні та спокійні, Такі собі чиновнички черстві.

Уже в душі нема святого болю, І розум наш не рветься вже на волю – Ми раді тим, що ситі і живі.

Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрили твою вроду, Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм, І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік!