«Тому що ніколи тебе не вирвеш…» — Summary

Тому що ніколи тебе не вирвеш, ніколи не забереш, тому що вся твоя свобода складається з меж, тому що в тебе немає жодного вантажу, тому що ти ніколи не слухаєш, оскільки знаєш і так, що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось жодних нормальних слів, тому що синтаксис, який нас рятував, давно застарів, тому що повіривши одного разу, будеш вірити до кінця, тому що мені саме тепер не вистачає твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так, як ти хотіла – мені на зло, ніби я не зупиняв для тебе кров, ніби нічого і не було, я все одно спробую хоча б якось тобі допомогти, я все одно все зіпсую, все одно досягну мети.

Сама подумай – як би я відмовився від твоїх листів? Ти ж розумієш, що я від тебе хотів. Я хотів, щоби все було так, як хотіла ти. Тому доведеться далі писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим, що все мине. Доведеться не говорити про важливе та головне, доведеться боятись свободи, триматися меж. Щастя не оминеш. щастя не оминеш.

Show the whole poemHide the poem

Learn Poems app

Try the Learn Poems app

Everything from the website trainer, and more: new exercises, voice recording and sharing, reminders, quick review.

Это монолог человека, который чувствует себя бессильным перед любимой. Он видит её свободу как одиночество в чётких границах, где нет места ни для его слов, ни для его чувств. Герой говорит с горькой иронией: он знает, что его предсказуем, что язык, на котором они могли когда-то объясниться, теперь пуст. Но отчаяние и обида («мені на зло») толкают его на упрямое, почти разрушительное действие — он будет продолжать писать, «порти́ть» всё, лишь бы не смириться с потерей.

Настроение — болезненное, на грани срыва. За внешней решимостью («все одно досягну мети») скрывается усталость и понимание, что счастье уже не вернуть. Финальные строки звучат как горькое прозрение и приговор: придётся молчать, бояться настоящей свободы и держаться за привычные границы, в которых, возможно, и таится то самое «щастя», которого уже не избежать.

Read also

More by Сергій Жадан

All poems
AnxiousСергій Жадан

* * *

Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці?
AnxiousСергій Жадан

* * *

вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя
AnxiousСергій Жадан

Перші дні листопада

Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу?