У цьому вірші Ліна Костенко розмовляє з нами про найважливіше — про наш швидкоплинний час на землі. Життя тече без права на виправлення, як остаточний текст, і героїня відчуває цей тиск часу, цю необхідність поспішати щось встигнути. Вона сумнівається, чи залишить після себе хоч якийсь слід, але її страх — не за себе. Її турбує, щоб світ залишався прекрасним: щоб цвіли сади, жили ліси, не вмирали слова.
А потім голос стає мужнішим і твердим. Він закликає не боятися нічого — ні болючих прозрінь, ні гіркої правди, ні навіть великої печалі. Боїтися треба лише одного — обманути власну душу. Ця помилка стане єдиною справжньою трагедією, виправляти яку буде вже ніколи. Вірш поєднує легку тривогу перед минущістю з глибоким, спокійним усвідомленням власної відповідальності.