Коли я читаю ці рядки, перед очима встає не картинка з підручника, а щось своє: наш шкільний двір узимку, коли ми з друзями, ще не знаючи нічого про «справу гідності», говорили про життя так настирливо й серйозно, ніби воно вже майже прожите. Ось це відчуття — коли ти ще зовсім юний, але вже відчуваєш себе на порозі якогось великого «після», — воно живе в кожному рядку Костенко. І воно мене зачіпає, бо я й сам іноді так відчуваю.
Це не просто вірш про перше кохання. Це вірш про те, як ми, підлітки, граємося у дорослість, приміряємо на себе трагедію, бо здається, що це єдиний спосіб бути глибокими. «Підлітки для солідності мусять мати минуле». Яка ж це точна й трохи сумна іронія! Ми всі через це проходимо: наголошуємо на своїх втратах, романтизуємо смуток, щоб наші почуття виглядали вагомішими. Героїня згадує ту зиму, той сніг, але саме кохання вже розтануло, залишився лише образ — «біла симфонія». Мені здається, Костенко говорить про щось важливіше: про те, що ми часто пам’ятаємо не саму людину чи подію, а ту емоцію, той фон, на тлі якого все відбувалося. Наче декорації виявляються міцнішими за сюжет.
Але найсильніше для мене — це розрив між двома голосами в вірші. Один — той юний, з «дорослим смутком», що проголошує все «останнім». Інший — голос з теперішнього часу, мудріший, з легкою усмішкою: «А нам з тобою – до сміху! А нам з тобою не смутно!». Цей контраст змушує задуматися. Ми зараз, у шістнадцять, так наполегливо переживаємо кожну драму, вважаємо її кінцем світу. Але вірш натякає, що це лиже перша нота в довгій симфонії, яка буде складатися з безлічі «перших» і «останніх» разів. І це не применшує наших теперішніх почуттів, просто розміщує їх у просторі цілого життя.
Це важливо саме зараз, коли нас з усіх боків оточують готові сценарії для підлітків з серіалів та соцмереж — стереотипні, пласкі, сповнені фальшивого пафосу. Вірш Костенко не дає готових відповідей, він показує всю складність і парадоксальність цього періоду без осуду. Він поважає наш смуток, але й тихо посміхається над нашою поспішністю вирізати собі «минуле» з криги. Він нагадує, що жити «на білому світі» можна і весело, навіть пам’ятаючи про ті давні сніги.
І ось я знову дивлюся на наш зимовий двір. Хлопець, що тоді говорив щось «трагічне», тепер сміється в комп’ютерному клубі. А сніг того дня справді розтанув. Але відчуття, що щось важливе тоді сталося, — воно лишилося. Може, в цьому і є таємниця: не в тому, щоб зберегти сніг, а в тому, щоб пам’ятати музику, що звучала, коли він падав. Білу симфонію, що не розтанула.