Ліна Костенко — одна з найважливіших українських поетес ХХ століття, голос шістдесятників, людей, які в часи радянського тиску відстоювали право говорити правду. Вона писала про особисту свободу тоді, коли це було небезпечно, і саме тому її улюблені герої — митці-бунтарі, які не вписуються в жодні рамки. Ван Гог для неї — ідеальний образ: геній, якого за життя не визнали, якого вважали божевільним, але який не зупинився. Костенко не просто відтворює біографію художника — вона говорить від його імені, і через це його біль стає дуже особистим.
Стихотворение написано від першої особи: «я» тут — сам Ван Гог, який прокидається вранці з відчуттям глибокої самотності. Перший рядок — «Добрий ранок, моя одинокосте!» — звучить як парадокс: вітання з тим, що зазвичай хочеться позбутися. Але для нього самотність — не ворог, а постійний супутник, майже живий. Так само і «мука» — до неї він звертається на «ти», як до близької людини. Це важливо: для художника страждання і творчість нероздільні.
Стихотворение рухається двома паралельними потоками. Перший — фізичний: Париж під важким небом, кипариси, що «горять в небозвід», гори зі зламаними хребтами, набряклі грозою хмари. Все це — впізнавані образи картин Ван Гога, його вихровий стиль, де навіть дерева здаються живими і неспокійними. Другий потік — внутрішній: «вчора був я король королів», а сьогодні «попіл згорання / осідає на жар кольорів». Одне «я» переможне, інше — зламане. І обидва існують одночасно.
Ритм тут нервовий, нерівний — як і малярська манера самого Ван Гога. Рядки то стискаються до двох слів («Мертві барви»), то розтягуються в довгі, задихані фрази. Рими є, але не завжди правильні — «митарі / цвинтарі», «грозою / палеозою» — вони скоріше підтримують напругу, ніж заспокоюють. Це навмисне: ідеальна форма тут була б брехнею.
Один із найсильніших рядків у середині вірша — «Я пастух. Я дерева пасу». Це не метафора заради краси. Ван Гог справді сприймав природу як живу отару, яку треба вести, берегти, розуміти. І ця коротка фраза раптом перетворює одержимого художника на щось дуже тихе і людяне. А далі — «в кишенях дня, залатаних терпінням» — образ, де навіть час виявляється бідним і зношеним, але все одно цілим.
Фінал — найпотужніший момент. «Він божевільний, кажуть. / Божевільний!» — і тут Костенко робить дивовижний хід: «Він» і «я» зливаються в одне. А потім слово «Боже-вільний» розкладається на два: «Боже, я — вільний!». У цьому грає мова: в українському слові «божевільний» (тобто «безумний») раптом проступає «вільний». Той, кого суспільство відкинуло як ненормального, виявляється найвільнішою людиною у світі. Це не тріумф, але це і не поразка. Тому останній рядок — «На добраніч, Свободо моя!» — дзеркально відповідає першому: ранок самотності і ніч свободи замикають одне ціле життя.
Значущість цього вірша в тому, що Костенко говорить не лише про Ван Гога і навіть не лише про художників. Вона говорить про будь-яку людину, яка живе за власними законами в світі, що цих законів не розуміє. Питання «як в мені багато мене?!» — одне з найчесніших питань про творчість, яке можна поставити. І те, що воно звучить не як скарга, а як здивування — робить цей вірш живим.