* * *

Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і квітів, — молода любов З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним, Мов той, що вирвався з тюрми на світ; Таким веселим, щирим і лагідним, Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу, Як перед злою не дрижав судьбою; В твоє лице тривожно так гляджу, — Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені, Я б був щасливий, наче цар могучий, Та в серці щось порвалось би на дні, З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват, І приязнь мусила б нам надокучить, В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить, Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю, На мене ж, певно, й не зирнула ти; Та прецінь аж у гріб мені — се знаю — Лице твоє прийдеться донести.