Иван Франко

Чорте, демоне розлуки, Несповнимих диких мрій, Недрімаючої муки І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки! Буду раб, невольник твій, Весь тобі віддамся в руки, Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання Я готов навік піти, — Лиш одно мені бажання Заспокій тепера ти.

За один її цілунок Най горю сто тисяч літ! За любов її і ласку Дам я небо, рай, весь світ.

Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя — женщина чи звір? Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне — Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Зелений явір, зелений явір, Ще зеленіша ива; Ой між усіми дівчатоньками Лиш одна мені мила.

Червона рожа, червона рожа Над усі квіти гожа; Не бачу рожі, не бачу рожі, Лиш її личка гожі.

Золоті зорі в небеснім морі Моргають серед ночі, Та над всі зорі внизу і вгорі — Її чорнії очі.

Голосні дзвони, срібнії тони, Слух у них потопає, Та її голос — пшеничний колос, Аж за серце хапає.

Широке море, велике море, Що й кінця не видати, Та в моїм серці ще більше горе: Я навік її втратив.

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі! Коли довкола світ увесь засне, Я тільки сам замкнуть не можу очі: Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані, І плачу й тужу, плачу і клену, І мрії всі летять, біжать, мов п'яні, До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими Й душа моя летить із тіла геть; І щось, немов крилаті серафими, Несе її — і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога, Бліда розпука підсідає вмить, І чорні думи, мов з фортуни рога, На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні, Де холод, слизь і вітер, темно скрізь, І виють звірі, люті та голодні, І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому І весь тремчу, гадюка серце ссе, Не видно шляху, тільки голос грому Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома, Мов млинове каміння, тисне грудь, — Бездомний — я бажав би бути дома, В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю І за любов знайшов погорду й глум, Бажаю хоч на хвилю бути в раю, Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути, Із твоїх уст солодкий нектар пить, В твоїх очах душею потонути, В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля, Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!" І заревло скажене божевілля У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати, Не знавши хоч на хвилечку її! Хоч би прийшлось і чорту душу дати, А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене Обпало щось, мов листя, мов краса, А щось влилося темне і студене, — Се віра в чорта, віра в чудеса.

Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і квітів, — молода любов З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним, Мов той, що вирвався з тюрми на світ; Таким веселим, щирим і лагідним, Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу, Як перед злою не дрижав судьбою; В твоє лице тривожно так гляджу, — Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені, Я б був щасливий, наче цар могучий, Та в серці щось порвалось би на дні, З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват, І приязнь мусила б нам надокучить, В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить, Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю, На мене ж, певно, й не зирнула ти; Та прецінь аж у гріб мені — се знаю — Лице твоє прийдеться донести.

Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль — Говорили так звичайно, Мов краяни, що нечайно Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє, Що й не варт було питать, Говрив щось про ідеї — Та зовсім не те, не теє, Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані, І розсудно річ вела; Ми розстались, мов незнані, А мені ти на прощанні І руки не подала.

Ти кивнула головою, В сінях скрилася як стій; Я ж мов одурілий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі Весь мій рай був тут — отсе! Два-три слова, щирі, милі І гарячі, були б в силі Задержать його на все.

Чує серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душі, мов рана: Се блідая, горем п'яна, Безнадійная любов.

Безмежнеє поле в сніжному завою, Ох, дай мені обширу й волі! Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.