* * *

Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя — женщина чи звір? Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне — Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.