Лирический герой рассказывает, как в его жизни появлялась любовь — трижды и в трёх совершенно разных обличьях. Первая была невинной, как белая лилия, похожей на светлую мечту о рае. Вторая — холодной и трагичной княгиней, которая отвергла его, предпочтя одиночество. А третья... С ней всё сложно. Она одновременно прекрасна и ужасна, как зверь. Эта любовь впилась в него когтями, лишила покоя и стала мучительной страстью, которая высасывает силы. Герой пытается вырваться, но не может — его затягивает в эту болезненную зависимость. Он понимает, что идёт к гибели, но очарование слишком сильно, чтобы сопротивляться. Стихотворение оставляет чувство тревоги и фатальной обречённости, показывая любовь не как лёгкое чувство, а как роковую, разрушительную силу.
«Тричі мені являлася любов.» — Summary
Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга — гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя — женщина чи звір? Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне — Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати
В її очах — такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.