Герой стоїть на стежці, де колись ходила його кохана. Ця доріжка для нього — жива рана, адже саме тут він бачив, як дівчина йшла поруч з іншим, сміялася і говорила з ним. Від болю він поводився як божевільний: біг слідом, цілував пил з її ніг. Його зір хапав її образ, наче втопаючий хапається за соломинку, а слух ловив кожне її слово, як нурок перлину.
Тепер ця звивиста стежка — лише нагадування про втрату. Серце розривається від тяжкого почуття, що все найдорожче, все, чим жила душа, залишилося тут, назавжди втрачене. Настрій тут гіркий, безнадійний. Останній вигук — щоб ця стежка провалилася — це сплеск безсилої лютості від болю, якому вже немає місця в серці, що спустіло.